29-річний Олексій Васильєв народився в Улан-Уде, столиці республіки Бурятія в росії. З 2009-го живе в Івано-Франківську. Зараз служить у бригаді Збройних сил, яка з перших днів вторгнення – на передовій.

В Україну Олексій приїхав у 16 років.

«Я з глибинки, не бачив там перспектив. А після нападу росії на Грузію у 2008-му усвідомив: це не та країна, де я хочу жити».

Переїхав на Прикарпаття до дядька Андрія Васильєва (український письменник, який пише під псевдонімом Дорж Бату, нині живе у США, працює інженером у НАСА), – пише проєкт “Герої Свободи“.

Українську мову вивчив самостійно – завдяки друзям і книжкам.

«Мав велике бажання і за рік опанував. Ще 5 років удосконалював у вузі. Спокійно можу вимовити і паляниця, й Укрзалізниця, і молодиці. Я вважаю так: якщо держава називається Україна, ти повинен спілкуватися її мовою і поважати».

Олексій – актор драми і кіно, закінчив Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, Інститут мистецтв. Його бажання пов’язати життя з театром – невипадкове.

“З дитинства жив серед музики: дід – віолончеліст, прадід Жигжит Батуєв був відомим у Бурятії композитором, бабця грала на фортепіано та викладала сольфеджіо у музичному коледжі”.

12 років Васильєв працював ді-джеєм, ремонтував техніку в сервісі Apple. З листопада 2020-го став до лав ЗСУ.

“Мені не соромно сказати, що я – бурят-монгол. Але соромно, прикро і боляче за те, що ці манкурти накоїли в Україні. Я проникся цією країною, здається, що я тут народився, мені тут добре. Нам потрібно боротися за свободу і незалежність у війні з цими воєнними злочинцями, якими є росія”.

З рідних Олексій спілкується лише з дядьком.

«З матір’ю, на жаль, ми опинились по різні сторони. Вона не поділяє мої погляди і прагнення. У 2014 році я перестав контактувати з усіма, хто підтримує війну з Україною».

У війську Олексію довелося багато чому вчитися.

“Війна – річ складна і жорстока. Моя завдання – захищати суверенітет України і лишитися живим. У селі Морозівка на Харківщині за 100 метрів розірвалась авіабомба. Вибуховою хвилею мене занесло в будівлю – мною проломило пластикові двері. Росіяни розбомбили клуб, я в той момент стояв біля школи. Страшно було, адреналін. Пісок скрипить на зубах. У березні орки гасили нас із мінометів. Я з розмаху залетів в окоп. Отримав розрив меніска. Тоді не звернув на це увагу, бо війна, треба свою роботу виконувати. Але коли вже ходити стало тяжко, мене відправили у шпиталь».

Олексія прооперували.

“Місяць був на реабілітації у Східниці. Відновлення триває і досі, бо була серйозна травма. Мій батальйон після 10 днів відпочинку висунувся в одну із найгарячіших точок – на Сході. Я ж у Збройних силах скоро матиму інші завдання, готуюсь до переводу у навчальний полк на посаду інструктора. Частково це пов’язано зі станом здоров’я. Частково – через особисті справи.

Дізнався, що не маю підстав для набуття громадянства України. Це болюча тема”.