Зловмисниця користуючись службовим становищем, систематично розкрадала грошові кошти підприємства.
Про це повідомляє пресслужба Нацполіції області.

52-річна мешканка Львова, головна бухгалтерка одного з комунальних підприємств, протягом 2018-2021 років, використовуючи особистий ключ доступу до рахунків підприємства, а також цифровий ключ директора, за допомогою системи «Клієнт-банк» формувала підроблені платіжні доручення про перерахунок грошових коштів. Пізніше ці кошти перераховувались на рахунки підприємств, які були фіктивно створені фігуранткою та її спільником.

Встановлено, що такі операції зловмисниця проводила 2-3 рази на місяць сумами від 15 до 20 тисяч гривень.

В ході документування злочинної діяльності фігурантки було проведено експертизи, обшуки тощо. За результатами проведених заходів правоохоронці отримали докази протиправної діяльності бухгалтерки та встановили, що загальна сума фіктивних операцій списання грошових коштів становила 2,5 мільйона гривень.

Слідчі відділу поліції №3 Львівського районного управління поліції повідомили зловмисниці про підозру у скоєнні правопорушень, передбачених ч. 1 та ч.3 ст.362 (Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї), а також ч. 1 та ч. 2 ст.200 (Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними грошима, обладнанням для їх виготовлення) Кримінального кодексу України. Максимальне покарання, передбачене санкціями статей, – позбавлення волі на строк від трьох до шести років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

За п’ятнадцять років їхнього подружнього життя так і не запам’ятав, де лежать ложки-виделки і не вміє навіть готову їжу підігріти.

Я навчу вас танцювати вальс

Стефу Гнатівну школярі прозвали Зіркою. Бо викладала астрономію. Ніколи не зобидила жодного учня. І розповідала про далекі галактики, зірки й сузір’я так цікаво, що звичайний шкільний предмет видавався таємничою, загадковою казкою, передає Ukr.Media.

Крім астрономії, Стефа Гнатівна вела у дівчаток трудове навчання. Вчила шити, вишивати, готувати простенькі страви. У невеличкому райцентрі всі знали: в учительки золоті руки. Сама ж одягалася скромно. Сірий, синій, білий, чорний кольори підсилювали смуток, що зрадливо причаївся в її очах.

Якось купила гарну тканину. Квіти на ній аж сміялися. Пошила сукню. Іллю, чоловіка, обновка дружини роздратувала.

– Вчителька не повинна одягатися, наче жінка легкої поведінки. Віддай свою моду кому-небудь. Не про шиття думай – про синів. І город заростає.

– Скільки того городу? Кілька сотиків! Міг би й допомогти.

– Не чоловіча робота – з сапкою за місто бігати. Я – завгар. Відповідальність маю перед людьми.

Стефа не розуміла, чому Іллі подобається її принижувати. Чому злився, коли після заміжжя розпускала довге волосся. Тепер – тільки «хвіст» або «дулька». Чому не може терпіти одяганок веселих, яскравих тонів. Чому за п’ятнадцять років їхнього подружнього життя так і не запам’ятав, де лежать ложки-виделки і не вміє навіть готову їжу підігріти.

Стефа ні на що не нарікала. Але люди й без того бачили: щастя, по дорозі до вчительки, заблукало й звернуло на іншу вулицю.

У неї було два найкращих місця на землі – школа і город. Якби дзвінок не нагадував, що урок закінчився, могла б годинами мандрувати у розповідях Всесвітом, заворожувати учнів історіями про людей, що відкривали зорі. А на городі, упереміж з картоплею, капустою та іншою всячиною, її зустрічали квіти, метушливі бджілки, задумані джмелі. Стефа одягала свою душу у строкаті квіткові кольори. І під пташино-бджолиний переспів утікала подумки в інші світи, про які колись мріяла.

– Гнатівно, зачекайте-но! – гукнула сусідка Славця. – Ви зі школи? А я з ринку. Мій зірвиголова вчора на футболі капці порвав. Ходила дивитися, скільки взувачка коштує. Дороге все. Ваші хлопці до науки тягнуться. А мій з футболу і двійок не вилазить. А ви, Гнатівно, доки будете витівки свого терпіти?

– Кого? Який з моїх синів щось натворив?

– Та про Іллю я!

– А що?

– А то не знаєте? З бухгалтеркою зі своєї роботи лямур крутить. Все місто знає, а ви ні?! Вона й мізинця вашого не вартує. Ой! Клятий язик. Ви, Гнатівно, зла на мене не тримайте.

Увечері, при синах, запитала чоловіка, чи це правда. Не відпирався.

– Тату, ти повинен піти від нас, – зовсім по-дорослому сказав старший, чотирнадцятирічний син Ярослав. – Ти ніколи не поважав маму і не любив нас.

– Ярославе, Сергійку, як же ми самі? Це ж ваш тато

– І піду! Піду! – вигукнув Ілля.

Коли хлопці полягали спати, Стефа почала опам’ятовувати чоловіка: стільки років прожили. Сини ось-ось дорослими стануть. Та й що люди скажуть.

– Жінка повинна бути, як вогонь, а ти сірість, ні одягнутися по-людськи, ні…

– Ти ж дорікав мені нормальним одягом, розпущеним волоссям. Забув? Не любив зі мною ходити на забави. Навіть до своєї родини їздив сам. І на синів уваги не звертав. А знаєш, іди.

Ілля перебрався до своєї бухгалтерки. А Стефа подала на розлучення.

Першого вересня Стефу Гнатівну було не впізнати. Вперше прийшла у брючному костюмі кольору морської хвилі, в босоніжках на підборах і з модно укладеним волоссям.

– Ну, Зірка! Клас! – перемовлялися учні.

– Самі костюм шили? – цікавилися вчителі.

Вечорами Стефа щось шила або перешивала для замовників. Учительської зарплати не вистачало. Їй байдуже, що думали колеги. Зрештою, вони й самі приходили до Стефи, аби пофантазувала над тканиною.

Час збігав, наче вода крізь решето. Славко з Сергієм закінчили школу. Стали студентами. Вивчились. Привели невісток. Старший син подався жити у столицю, молодший – в обласний центр. Уже й прийшла пора про пенсію думати.

– Стефо Гнатівно, підете на пенсію, чи хотіли б ще попрацювати трошки? – запитав директор.

Вирішила: рік-два попрацює, а тоді відпочиватиме. Правда, останнім часом почала швидше втомлюватися. Сини радили звернутися до лікарів. «Це вже вік, діти». А на серці ставало тривожно.

– Oнкoлoгія у вас, Стефо Гнатівно, – тихо мовила медичка, колишня учениця Софійка. Тепер Софія Петрівна.

– Скільки мені залишилося?

– Стефо Гнатівно, будете жити і жити. А зараз потрібно лікуватися. І не думати про погане.

Вчителька сумно усміхнулася. Софійка завжди червоніла, коли говорила неправду.

Яблуні, що росли біля лікарні, розквітли неймовірно щедро. Стефа вдихала аромат весни і на шовкові пелюстки скапували її збoлені сльози.

– Пані, не поливайте цвіт слізьми, бо вродять гіркі яблука. Я – Федір Степанович. Пацієнт цієї ж лікарні, – представився незнайомий чоловік. – Вдівець. Радію, що нікому буде оплaкувати.

– Ви ще й жартуєте

Вони зустрічалися під яблунями і говорили, говорили. Інколи Стефа забувала, що перед нею не учень, а її ровесник, і розповідала про далекі зорі й галактики. А він чемно слухав.

– Знаєте, Федоре, це, мабуть, недоречно, але найбільше шкодую за двома речами. Завжди хотіла навчитися танцювати вальс і побачити пальми. Не встигла.

– Стефцю Гнатівно, я навчу вас вальсувати. Змолоду гарно танцював. І ви обов’яково побачите пальми. Починаємо перший урок. Раз-два-три, раз

Худорлявий, високий, він був схожий на хлопчиська з передчасно посивілим волоссям. Через вікна на них дивилися хворі, медсестрички, лікарі. Хтось плакав, хтось усміхався, хтось у ці миті забував про свої недуги.

– Раз-два-три, раз

Федір Степанович ніжно підтримував Стефу Гнатівну. Їй паморочилося в голові. Чи то від хвороби, чи від перших кроків вальсу.

Серпневі ночі сипали на землю зорі. Стефа любила зорепади – це святе небесне божeвiлля. В одну з таких ночей її дyша відлетіла на котрусь із далеких галактик.

Федір Степанович уже не мав з ким вальсувати. І не міг

Йому приснилася Стефа. Щаслива, вродлива, усміхнена. «Я живу в дуже гарному місті, – розповідала. – Його оточують високі гори, вкриті снігами. Але в самому місті тепло. Тут ростуть пальми і мандарини. Мені тут дуже добре. Ходімте, я покажу вам місто».

Він ішов разом зі Стефою пальмовою алеєю. Розглядав дивні, казкові, будиночки. Запитав, чому немає людей. Відповіді не почув. Лише тихі звуки вальсу.