Сьогодні, 3 липня, о 22:00 за київським часом, у Римі збірна України з футболу зіграє в 1/4 фіналу Євро-2020 зі збірною Англії. Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав підтримав українську команду перед вирішальним матчем.

«Хоча кордони закриті, проте сьогодні Рим стане українським! Велика українська громада, яка живе в Італії, збирається на стадіон та у фанзони. Думаю, що й італійці вболіватимуть разом з нами!» – написав Блаженніший Святослав у фейсбуку.

Глава УГКЦ закликав українців підтримати національну збірну в цьому вирішальному матчі. «Ми хочемо бачити нашу країну успішною. Ми хочемо, щоб інші знали і поважали нашу державу. Це, до речі, один із виявів нашого патріотизму, навіть у спорті. А наш патріотизм побудований не на ненависті до чужого, а любові до свого», – зауважив Предстоятель.

Додамо, що цього року збірна України з футболу вперше в історії вийшла в 1/4 фіналу Чемпіонату Європи з футболу.

Департамент інформації УГКЦ

Між сотнями новин про коронавірус, карантин і його порушників нам усім не вистачає доброти та світла. Але воно є – всередині нас і ззовні.

Цієї неділі, 19 квітня, світла має бути особливо багато. Значна частина українців святкуватиме Великдень. Уперше – дистанційно, без черги із пасхальних кошиків біля храму, без найближчих за святковим столом.

Будемо вчитися святкувати по-новому, каже глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав. І водночас додає – десь таке вже бачив. Великдень уже був дистанційним і навіть підпільним, а паски святили перед радіоприймачами.

Блаженніший живе на території головного храму УГКЦ біля столичної станції метро “Лівобережна”. Біля входу на територію – напис “Карантин”. Людина, яка нас зустрічає, жартує: якщо уряд заборонить рухатися вулицями, Святослав точно залишиться біля головного осередку церкви.

Блаженніший приходить на інтерв’ю у респіраторі й після наших вмовлянь погоджується його зняти, якщо до такого жесту “не пришиють політику”. Багато посміхається, згадуючи підпільну роботу церкви в Радянському Союзі, з особливою гордістю говорить про часи УГКЦ за предстоятельства Митрополита Шептицького. До вогкості в очах розчулюється, розповідаючи про героїзм священства, і зі щирою вдячністю говорить про медиків.

“Я пригадую, як ми святкували Пасху в підпіллі”
– Як глава церкви ви закликаєте людей на Великдень залишитися вдома й доєднатися до служби онлайн. А як цей день буде проходити у вас?

– Я, найперше, буду служити богослужіння. Йдучи до вас, спілкувався з нашими єпископами із Західної Європи. Вони мені говорили, що наші люди в цілому світі тепер набагато більше користають з трансляцій богослужінь з Патріаршого собору, аніж зі своїх єпископських кафедральних соборів, розкиданих по Європі.

Наш Патріарший собор справді є центром глобального єднання нашої церкви. Мене владики просили навіть пам’ятати про те, що нас слухають наші вірні у їхніх країнах.

Отож, ми будемо служити літургію, будемо мати нагоду єднатися з нашими людьми з різних країн при помочі онлайн-трансляцій.

Очевидно, будемо освячувати наживо, в прямому ефірі, пасхальні кошики, будемо заохочувати всіх наших людей лишитися вдома і разом з нами освячувати, єднаючись в молитві і в цьому єднанні наживо з Патріаршим собором.

Таким чином, ми будемо радіти, будемо вчитися бути разом по-новому, навіть в цей Великдень.

– 11 березня УГКЦ найпершою в Україні закликала людей долучатися до служби онлайн і називала відмову від цілування ікон виправданим кроком під час пандемії. Це було особисто ваше рішення?

– Намагаючись відповідати на запити, які вже надходили з-за кордону, наша церква сформулювала певні правила поведінки і церковного життя в умовах карантину ще до того, поки це було офіційно оголошено в Україні.

Буквально напередодні відбувався постійний синод, де ми намагалися приймати різного роду питання від наших священників, єпископів з цілого світу і разом, синодально, шукати на них відповіді. Тобто кожен наш єпископ отримував від мене ще перед початком карантину в їхніх країнах лист-рекомендацію, яким чином потрібно змінювати, скажімо, богослужіння, яким чином треба реагувати на виклики цієї хвороби. Тож ми були приготовлені.

Скоріше це було не тільки моє рішення, це було спільне рішення наших владик, де ми могли вже отримати досвід життя, служіння церкви в тих країнах, де на той час уже був введений карантин.

– Чи було це рішення складним для вас?

– Для мене воно не було складним. Я за своєю світською освітою медик і тому я добре розумів, у чому полягали доцільності тих карантинних обмежень. Сприйняв це легко і природно.

Більше того, знаєте, я ще пригадую, як ми святкували Пасху в підпіллі, як ми молилися тоді, коли ми не мали доступу до своїх храмів.

Коли я почув ті різні зарядження карантинні, у мене були відчуття дежавю, ми вже чогось подібного переживали.

Скажім, молитися в неділю вдома, не маючи можливості з тих чи інших причин брати участь у богослужінні в храмі через трансляцію, – це було для мене щось таке, дуже по’язане з дитячими споминами.

Але тепер є, я би сказав, нові досягнення технологій. Колись, як ми слухали трансляцію літургій з Ватиканського радіо, ті короткі хвилі ледве пробивалися. Ми налаштовували наші радіоприймачі, очевидно, ті радянські глушилки намагалися заважати, але це було таке відчуття, що ось ми справді беремо участь у літургії.

І, знаєте, так само на Пасху ми освячували пасхальні кошики перед радіоприймачами. Ті нові зарядження, які ми даємо на сьогодні, є новими для тих, хто не пам’ятає тих часів. А для тих, які пережили це, є таке відчуття: “Ну, добре, є нові обставини”.

Немає нічого нового під сонцем, але незалежно від обмежень Пасха буде, і ми її переживемо гідно, як християни.

– Пам’ятаєте свій останній Великдень у підпіллі?

– Я пам’ятаю свій останній Великдень у радянській армії, це рік 89-90-ий. Я служив у Луганську, пізніше як глава церкви мав нагоду відвідувати це місто і територію цієї військової частини, яка тоді вже була зруйнована.

Я служив у медслужбі, фельдшером, і там було радіо (сміється). Оскільки радіо знаходилося в тому медичному кабінеті, де ми зазвичай працювали з лікарями, то я мав до нього ключ.

Я урочисто зайшов, закрив двері, закрив вікна, щоби ніхто не бачив, не чув, і молився. Справді мав таке відчуття, що Господь Бог зі мною, я глибоко пережив пасхальну радість.

– Коли ви встигли отримати медичну освіту?

– Я вчився у Бориславському медучилищі з 1985 по 1989 рік. Здобував медичну освіту паралельно з навчанням у підпільній семінарії. Бо підпільна семінарія – то не був класичний навчальний заклад, це була мережа контактів, стосунків.

Часом, коли моя господиня йшла спати, – мусив на квартирі жити – я одні конспекти ховав, другі витягував. Бо в ті часи, у Радянському Союзі, кожен мав мати якийсь фах, працювати.

І багато наших священиків, сестер-монахинь, навіть архієпископ Стернюк працювали в медицині. Архієпископ був фельдшером на швидкій допомозі.

Саме медична професія давала можливості монашеству і духовенству бути поруч з людиною в найкритичніші моменти її життя, щоб у відповідний спосіб її супроводжувати, це раз.

Два – давала спосіб легального пересування, навіть поза офіційними годинами роботи. Медсестра, лікар швидкої чи фельдшер швидкої могли доїхати до різних сімей, родин, не викликаючи надмірну підозру.

Тоді так виглядало, що медичне служіння було чимось дуже спорідненим зі священничим. Тому тепер, в обставинах пандемії, я особливо переживаю, що відчувають наші медики.

Багато моїх однокурсників є лікарями у різних лікарнях, і сьогодні можна сказати, що наші медики є на передовій, передовій війни з цією хворобою, і це є герої.

Я особисто кожного дня за всіх них молюся, щоб Господь Бог дав їм сили і мужності вистояти.

У Львові є Патріарший дім нашої церкви, і сьогодні там живуть лікарі. Лікарі, які змушені бути на карантині, бо ми знаємо, що 600 медиків сьогодні хворих на коронавірус. Мені дуже приємно, що в моїй хаті я можу прийняти медиків, які потребують місця для карантину.

Друге, ми так відкриваємо можливості, щоби ті лікарі, які змушені перебувати близько до своєї праці, а не можуть додому доїжджати, мали де замешкати, харчуватися.

“Ми виконуємо правила карантину не з примусу, а з переконання”
– Ви згадали про свій дім. У мене на цей випадок є цитата з вашого звернення до мирян: “Батькові хочеться, щоб усі діти прийшли до нього додому, але сьогодні я дякую всім за той прояв християнської та громадянської свідомості, за те, що ви в цю неділю залишилися вдома”.

– Я ці слова говорив не без певного смутку. Сьогодні зі сльозами на очах наші священники кажуть людям: “Ви не можете зайти до храму”.

Це є великий біль священників, бо вони не можуть бути поруч зі своїми людьми завжди, коли їх потребують.

Священник себе завжди відчував батьком родини, батьком спільноти, а сьогодні він змушений служити сам у порожньому кафедральному соборі. Це викликає смуток.

Але це є біль душпастиря, який готовий покласти душу, біль, страждання за своїх людей, задля їхнього добра. Пожертвувати тим звичним для того, щоб у тих незвичних обставинах послужити своїм людям якнайкраще.

– А в проханні лишитися вдома більше християнської чи таки громадянської свідомості?

– І християнської, і громадянської, я б це не протиставляв. Бо ми виконуємо правила карантину не з примусу, а з переконання.

По тому пізнають люди, що ми є християнами, як ми будемо через мандат власного сумління виконувати ті зарядження. Бо це є зарядження, які мають на меті зберегти наше життя, тому тут християнське і громадянське йде дуже разом, у ногу.

– Що особисто ви відчуваєте зараз у напівпорожньому Патріаршому Соборі Воскресіння Христового?

– На Пасху порожній храм є символом господнього гробу. От ви собі уявіть тіло Христа, якого бездиханного поклали до гробу і закрили каменем, таке погребення.

Але ми мусимо цю Великодню п’ятницю пережити, і тоді з того порожнього храму – момент, на цілий світ лунає звістка радісна про Воскресіння. Я вірю, що в один момент цей храм знову наповниться.

Так інтенсивно, як ми зараз спілкуємося з нашими людьми, повірте, ми так не спілкувалися з часів виходу з підпілля.

Маленькі громади в підпільних церквах інстенсивніше між собою спілкувалися, а от коли відбулося воскресіння церкви, коли ми справді увійшли до своїх древніх соборів, коли змогли побачити не онлайн, а наживо сотні тисяч людей, які змогли відчути свободу, волю своєї церкви, це був такий ефект, ми щось подібне і тепер переживемо.

“Зараз ми на моменті душпастирської терапії, слухаємо, що людям потрібно”
– Які завдання стоятимуть перед священниками, коли люди повернуться до храмів?

– Священники, збираючи або відвідуючи людей у новітній спосіб (через соцмережі – УП), намагаються їх дуже уважно слухати. Я б сказав, що сьогодні відбувається такий скринінг, вивчення їхніх потреб, і ми намагатимемося на них відповісти, коли люди повернуться назад до храмів.

Кілька моментів, які ми вже бачимо: весь світ чекає велика фінансова, економічна депресія, багато людей реально не мають, за що жити.

Ми відчуваємо, що в останні тижні є спалах домашнього насильства, і це дуже серйозна проблема, на яку церква, як ніхто, повинна шукати адекватну відповідь.

Я мав Zoom-конференцію із нашими єпископами із Західної Європи, вони говорили, що ми мусимо в онлайн-режимі зробити якийсь тренінг для наших священників з душпастирського порадництва для допомоги родинам у кризових ситуаціях, як допомогти нашим людям вийти з тієї кризи, у яку входять стосунки між людьми.

Наші заробітчани – це інвестори, які привозили щороку мільярди доларів, сьогодні вони не мають, де мешкати і що їсти, фінансова подушка закінчується.

Люди, які працюють на заробітках, змушені винаймати квартири, тобто платити за оренду. Коли ти не маєш чим платити, орендар тебе викидає на вулицю. Ви собі уявіть, у часи карантину опинитися на вулиці…

– …коли все зачинене…

– …коли все зачинене. Мене дуже вразили слова Папи, який говорив про безхатченків у Нью-Йорку. Їх ізолювали в одному сквері, перед величезною будівлею пустого готелю.

Готельний бізнес терпить кризу, готель є порожній, але ось, перед вами в карантин зібрали десятки безхатченків, і ніхто не подумав про те, щоб їх впустити до свого дому і дати їм прихисток.

В Україні безхатченків сьогодні є багато, і вони теж є вразливою соціальною групою.

Ми як християни мусимо розуміти, що ми не можемо тільки почитати Христа, який є в храмі, а не бачити Христа, присутнього в потребах і стражданнях потребуючої людини. Ми мусимо побачити Бога у стражданні людини.

Соціальний вимір присутності церкви в тому сучасному етапі життя суспільства, навіть у багатих країн, є надзвичайно важливим. Ми до цього готуємося, ми вже сьогодні створили такий кризовий центр, який намагається збирати ці потреби і бути таким осердям християнської солідарності.

Пригадую, як ми відкрили підпільні лікарні в Києві під час Майдану. Жодна парафія, жоден монастир сам не міг профінансувати ту лікарню, але не треба було. Треба було тільки створити простір. Солідарність киян тоді врятувала сотні людей, сотні життів.

Мені б дуже хотілося, аби в сучасному періоді нового соціального лиха, яке буде накочуватися на нас після цієї епідемії, церква зуміла таку саму роль зіграти.

– Поки під час пандемії немає потреби перетворювати храми УГКЦ на госпіталі, чи може церква стати пристанищем для тих самих безхатьок, людей, які постраждали від домашнього насильства?

– Ми хочемо зробити все, що буде можливо. Завжди є питання – як це зробити.

Лікар, щоб зрозуміти, перед ним хворий чи здоровий, спочатку фонендоскопом слухає легені, серце, міряє температуру, робить низку аналізів, і тоді ставить тобі діагноз. Тобто розуміє, яка в тебе є проблема, а відтак шукає тобі адекватну терапію.

Зараз як церква ми на моменті душпастирської терапії, такого терапевтично-соціального служіння і в моменті діагностики, слухаємо, що потрібно.

Наші кризові центри для того створені, щоби швидко перелаштуватися на нові потреби, і, повірте мені, ми до кінця тих усіх потреб ще не знаємо. Це буде проявлятися.

“В тій війни проти пандемії спитаймо себе кожен: де є мій блокпост?”
– Продовжу тему Майдану. Він показав найкраще, що було в людях, – здатність організовуватися, допомагати, підставляти руку, плече і серце своєму ближньому. Коронавірус, коли прийшов в Україну, оголив зовсім інші речі: люди кидали каміння в автобуси і пікетували будинки хворих. Чому пандемія, принаймні на своєму початку, нас не об’єднала?

– Ми будемо ставити собі це питання ще не раз. У мене було таке враження, що перше, що керувало людьми, це був страх.

На Майдані було інакше, нами керувало почуття несправедливості, відповіді, реакції на насилля. Ми хотіли показати, що нас просто так бити ніхто не буде.

Перед обличчям цієї небезпеки люди почали боятися, це була інша емоція, яка справді може бути дуже деструктивна, і вона сьогодні продовжується.

Люди бояться двох речей: захворіти та втратити роботу, мати економічні проблеми.

Але я переконаний, що ці емоції не до кінця все відкрили і показали.

Людина – це набагато більше, ніж її страх. І сьогодні кожна людина, зокрема та, яка є справді людиною, яка керується людяністю, вона ще проявить себе.

Я відчуваю, що перед нами буде період великого благородства наших людей, і на зміну тим першим почуттям страху прийде відчуття турботи.

Я це вже відчуваю, наскільки наші люди, зокрема греко-католики, є слухняні. Люди зрозуміли, що задля любові до ближнього мені треба бути вдома, що сьогодні соціальна дистанція означає вияв поваги.

Нові обставини відкривають ті благородні риси людей, які, можливо, в інші періоди часу недобачалися.

Перші місяці війни, коли ми чули про загиблих наших хлопців, були часами, які хтось називав трагічними, я тоді називав їх героїчними, тому що трагедії породжують героїв.

Ми бачимо сьогодні, що ми є країна героїв, які без нічого, у кросівках, вийшли і закрили грудьми свою країну. А за ними волонтери, які підтримали, таким чином суспільство, все, захистило свою державу.

Ми почали усвідомлювати, що захист моєї країни – це є справа кожного. І тоді я запитував себе і кожного: де є мій блокпост у тій боротьбі, у тому рухові на захист? Я думаю, щось подібне і тепер будемо бачити, вже бачимо.

От в тій війни проти пандемії спитаймо себе кожен: де є мій блокпост? На якому я маю заблокувати того невидимого ворога, поширення цієї хвороби.

Чи я хворий, чи здоровий, чи я батько родини, чи мати, чи учень, священник чи медик?

– Хто є героями у наші коронавірусні часи, окрім лікарів?

– У нас є багато людей, які є на тій передовій. Правоохоронці, наша поліція, наша Нацгвардія та багато інших людей, які забезпечують наше життя і функціонування.

Коли я бачу багатьох наших священників і слухаю їх, бачу в них певні героїчні нотки.

Один священник з Італії розповідав про свій досвід. Він на півдні Італії, біля Неаполю, мусить їхати до закритого храму, щоби там служити літургію за закритими дверима.

Він каже: “Я не боюся захворіти і померти, я боюся стати небезпекою для інших, я боюся заразити інших”.

Той священник виставив собі блокпост, він не боїться, страх його не паралізує – бо ми почали про страх, – свобода від страху відкриває в ньому ту палітру креативності. Бо він у закритому храмі через онлайн-трансляцію має можливість сказати слово, промовити до всіх своїх парафіян, які його слухають.

Але він служить без них, за закритими дверима, дотримуючись усіх санітарних, не жорстких, але жорстоких норм, які сьогодні має Італія. Чому? Тому що він хоче бути на тому блокпосту безпеки, життя і здоров’я своїх вірних.

Чи це не є геройством до певної міри?

Нехай навіть в умовах цієї справді смертельної загрози для нашого життя і здоров’я кожен себе спитає: а де мій блокпост у тій війні? Хай кожен дасть відповідь на це питання.

“Ми часто не розуміємо, наскільки треба бути відважним, щоб пожертвувати своїм здоров’ям”
– Серед священників УГКЦ багато героїв?

– Я не хочу нікого героїзувати, тому що ми мусимо допомагати їм правильно діяти, дуже легко дати розпорядження, знаєте, циркуляр. Треба допомогти потім це священникам втілити.

Давайте будемо говорити про героїв тоді, коли закінчиться карантин, коли вірус відійде, і ми зможемо побачити тоді всю картину. А таких, скажімо, героїв справді немало в історії.

Ось я цього тижня пригадав таку одну історію: у 1941-му році у Львові на цитаделі був такий великий табір військовополонених, там спалахнула пошесть тифу. Митрополит Андрей Шептицький звернувся до монашества з проханням, щоби хтось відгукнувся на потребу бути в тому таборі поруч з людьми, які вмирають.

Відгукнулося два молодих монахи, які за нашими мірками, самоізолювалися з інфікованими. Обидвоє заразились тифом, один одужав, один помер. Той, що помер, йому було 27 років.

Мені легше говорити про ті часи, героїчні, ніж про наші. Я знаю, що багато насправді наших священників, медичних капеланів сьогодні думають так само.

– Останнє запитання про героїв, але не про священників, а про лікарів. Чи не стануть вони для нас тимчасовими героями?

– Біда феномену тимчасового герою є дуже складною і дуже небезпечною. Знаєте, герої будуть героями завжди, але вони будуть тимчасовими у нашій пам’яті, у нашій, я би сказав, свідомості.

Мені прикро говорити, але дуже сьогодні видно прямо, що наші герої, які віддали своє життя і здоров’я на фронті, сьогодні є забутими. Ми під час пандемії сьогодні вже про них і не згадуємо.

І про те, що зараз ця пандемія є в умовах війни, реальної війни на фронті, де кожного дня гинуть наші хлопці, і ми маємо вістки про поранених.

Наша церква свого часу розробила цілу програму душпастирства в умовах війни і супроводу військовослужбовців і тих, хто потім повернулися додому, їхньої реабілітації.

Я би дуже хотів, щоби наші лікарі відчули, що, зокрема наша церква, УГКЦ, буде завжди поруч них, бо справді ми часто не розуміємо, наскільки треба бути відважним для того, щоб пожертвувати своїм здоров’ям.

– Ви згадували про свою медичну освіту, тому я не можу не запитати: чому УГКЦ залишила чинним таїнство причастя, під час якого є дуже висока ймовірність підхопити коронавірус?

– Сакраментальна депривація, так можна сказати (посміхається). Це є дуже болісна річ, болісна для віруючої людини.

Ми дискутували між собою, і з медиками, з моїми товаришами, як це можна зробити безпечніше.

Спочатку італійська церква видала таке розпорядження, щоби давати причастя на руку, але потім виявилося, що то є не менш небезпечно, тому що той вірус передається здебільшого, сьогодні відомо, через руки, через дотик.

Тоді зважаючи на всі про і контра, ми зрозуміли, що найкращий спосіб уділення причастя це є уділення причастя дезинфікованою ложечкою.

І ми вимагаємо, щоб це було зроблено після кожного уділення, навіть тоді, коли наші люди вчаться, і ми їх вчимо, як правильно причащатися, щоб не торкатися жодних поверхонь. Але оскільки сам подих може бути небезпечний, то після кожного уділення цю ложечку дезінфікують спиртом.

– Зроблю ще один крок назад. Почесний патріарх ПЦУ Філарет, коментуючи виникнення пандемії, назвав одностатеві шлюби причиною коронавірусу, чим викликав не лише обурення частини громадян, а і судовий позов. Як ви для себе пояснюєте причину пандемії?

– Я не знаю, причина, можливо, відкриється з часом. Сьогодні дуже багато гіпотез, звідки взявся цей вірус, чи він є штучно утворений, чи він є наслідком певної мутації, яка відбувається в довкіллі у зв’язку з тими глобальними кліматичними змінами і так далі.

Чому сьогодні людство все ж таки досвідчує цю біду? На це питання дуже багато є відповідей, але я все ж таки є тим, хто вірить в Бога, який є любов’ю, в Бога, який навіть обличчям страждання і смерті є по стороні людини.

Це радикально інша уява про Бога, аніж вона була в Старому заповіті.

До приходу на землю Ісуса Христа деколи була така уява, що смерть, хвороба є начебто інструментом в божих руках по відношенню до людини. Натомість коли, як ми бачили, Христос сам добровільно як Бог захотів страждати, захотів бути пораненим для того, щоби потім вмерти навіть і воскреснути, ми побачили, що ні смерть, ні страждання, ні хвороба не є інструментом в божих руках.

Саме таїнство воскресіння показує, що Бог є по нашій стороні, по стороні людини, яка буде шукати ключів, як подолати хворобу. Бог буде по нашій стороні, коли ми будемо шукати якихось ліків, а, може, навіть вакцини проти коронавірусної інфекції.

Я вірю, що Господь Бог буде надихати мудрість наших лікарів, науковців, які будуть це робити. Більше того, Бог сам захотів випити чашу смерті, щоб показати, що вона не страшна, що з неї теж є вихід. Я би в такий спосіб дивився на ті питання.

І, очевидно, все ми можемо знати, тільки коли увічнемося і спитаємо самого Бога: “Господи, що то було тоді в тому році з коронавірусом?”

Ольга Кириленко

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав на численні прохання єпископів Церкви, як у час пандемії Covid-19 служити страсні й пасхальні богослужіння, дав декілька порад.

Важливо зазначити, що УГКЦ є глобальною Церквою, яка присутня на всіх континентах. Тому поради Глави УГКЦ мають універсальний характер, пише Фіртка з посиланням на УГКЦ.

На основі цих порад єпископи у своїх єпархіях та екзархатах мають допомогти священникам сформувати критерії стосовно поведінки священнослужителів у цих надзвичайних обставинах.

Найперше – якщо у Страсний тиждень і на свято Воскресіння Христового в країнах нашого проживання триватиме карантин, то пасхальні богослужіння слід проводити в такий самий спосіб, як ми молилися в неділі Великого посту, тобто зараз.

Предстоятель вважає, що вірних треба заохочувати якнайбільше користати із трансляцій церковних богослужб, але їх мають забезпечити священнослужителі з храмів та соборів.

Друге – страсні й великодні служби цього року в усій Католицькій Церкві служаться без участі вірних – заради безпеки, щоб зменшити контакт між людьми і не поширювати вірусів.

Третє – у Великий четвер цього року не виконувати обряду вмивання ніг.

Четверте – у Велику п’ятницю не робити жодних процесій – ні в храмі, ні поза ним. Плащаницю можна винести зі святилища прямо до Божого гробу та встановити обмеження перед самою плащаницею, щоб вірні не підходили для її цілування.

Блаженніший Святослав радить організувати доступ до плащаниці так, щоб люди не скупчувалися в храмі понад встановлену санітарними нормами допустиму кількість осіб.

П’яте – у неділю Пасхи служити, по можливості, надворі. Не робити процесій – ні в храмі, ні довкола храму. Якщо владики вважатимуть за можливе, відповідно до санітарних норм певної країни, служити в храмі, то в ньому мають перебувати лише священнослужителі та співці. Усі інші повинні залишитися надворі. При цьому їм треба забезпечити можливість брати участь у богослужіннях, слухаючи відправи через гучномовці або переглядаючи їх на екранах. Слід просити людей не скупчуватися, а перебувати на встановленій санітарними нормами відстані.

Та однак, якщо карантин цього вимагатиме, слід брати участь у богослужіннях через трансляції, залишаючись вдома.

Шосте – освячувати лозу у Квітну неділю та святити паски й великодні страви на Пасху лише надворі. Просити при цьому вірних не скупчуватися понад дозволену норму відстані між собою. Освячувати страви можна у Великодню суботу стільки часу, скільки це буде потрібно.

Також Глава Церкви наголошує, аби до храмів не приносили страви на освячення особи літнього і похилого віку; ті, у яких члени родини мають ознаки респіраторного захворювання; ті, хто перебуває на самоізоляції. Їх слід повідомити, що великодні кошики будуть освячені теж за посередництвом онлайн-трансляцій.

«Прикладом у цьому нам має слугувати Папа Римський, який благословляє людей на площі Святого Петра у Ватикані, і це благословення поширюється також на тих, хто єднається з ним за допомогою радіо і телебачення», – запевняє Блаженніший Святослав.

Також не потрібно водити гаївок біля храмів, не влаштовувати великодніх забав, щоб не збирати людей разом.

Глава УГКЦ зробив заяву.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав наголосив, що протести проти евакуйованих із Китаю українців, – це не християнський вчинок.

Про це він сказав у своєму зверненні.

Святослав пояснив, що “вірус ненависті, котрі поширюють протестувальники, є небезпечнішим за коронавірус”. Священнослужитель наголосив, що коронавірус можна вилікувати медикаментами, а ненависть – лише любов`ю до своїх ближніх.

Глава УГКЦ закликав владу зробити усе можливе для безпеки людей, котрих евакуювали із Китаю.

В українській мові є чудовий вислів, який влучно описує “розрив” між багатими та бідними, зокрема і в українському суспільстві: “Ситий голодному не товариш!”. А й справді, які чинники роблять нас багатими, а які бідними? І чи завжди невтомна праця, а не лінь, є запорукою нашого достатку? На ці питання відповів Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви під час ефіру програми “Відкрита Церква” на тему “Бідність та багатство”.

“Священне Писання, зокрема Книга Мудрості, дуже багато нам говорить про лінь. Очевидно, що лінь є великою бідою! Це є своєрідним павутинням, яке зв’язує і паpалізує людину, не дає можливість їй розвиватися. Лінива людина не тільки не здобуде нічого матеріального, а й навіть те духовне, що має, дуже легко може втратити”

, — зазначив Предстоятель УГКЦ.

На його думку, коли ми говоримо про культуру праці, то потрібно цінувати й працьовитість! На жаль, за його спостереженнями, повага до людей праці в Україні стрімко падає… Людська праця швидко знецінюється.

“Не рідко люди шукають швидкого, а деколи навіть кpимінального виду збагачення, хизуючись цим перед іншими громадянами, чи навіть друзями. А ми дуже часто не розуміємо цінності, як говорив Андрей Шептицький, цієї “муравлиної” щоденної праці. Як вважав Митрополит, саме завдяки такій праці рухається народ!” — підкреслив духовний лідер греко-католиків.

Однак є ще інші виклики, які стоять перед бідністю, — це невміння правильно розпоряджатися своїм багатством. Варто згадати навіть притчу про блудного сина. Батько дав частину спадку своєму сину, а той пішов у чужу землю, жив блудно і розтратив спадок, все те майно, яке дав йому батько.

“Не рідко ми звикли чи хочемо жити за чужий рахунок. Ми не вміємо співставляти свої видатки зі своїми прибутками. Не вміємо бути ощадливими у своїх щоденних витратах. Тому є багато різних небезnек, які чекають на нас. Якщо ми як суспільство будемо жити за чийсь рахунок (завжди будемо позичати якісь кошти у МВФ), чи то будемо очікувати, що якісь багаті країни будуть нас утримувати, або вони нам щось винні (бо ми такі гарні, культурні та відкриті) — це є просто ілюзія, яка де-факто рано чи пізно обернеться до нас великим лихом, великою бідою, — наголошує Глава Церкви, говорячи про інші причини бідності. — Як зазначено в Книзі Мудрості, рано чи пізно того, хто довго спить зранку, настигне біда, лихо і вбогість. Тому давайте будемо плекати культуру праці, будемо вміти не тільки здобувати багатство, не тільки виробляти необхідні блага, а й так само правильно ними розпоряджатися!” — наголосив Блаженніший Святослав.