Вісім років тому життя Алли Буденчук із села Будятичі Іваничівського району кардинально змінилося.

Її віднайшли сестри та брати, які живуть у Харкові та на Сумщині. Тоді вперше побачилася і з жінкою, котра народила. Бо називати її мамою ніколи не буде, адже рідними батьками назавжди залишаться Ольга та Василь Білецькі. Вони, на жаль, уже пoмeрли, рано осиротивши свою донечку.

Ще в дитинстві двоюрідна сестра назвала Аллу бaйcтрючкою. Відтоді те образливе слово засіло в душу, хоча нікого нічого не питала. «Бо батьки мої були золоті, ще за рідними так діти не живуть», – запевняє дівчина. Якось у розмові з майбутнім чоловіком сказала: здається, хтось із батьків нерідний. «Обоє», – ошелешив хлопець.

Виявляється, у селі всі все знали. Для 17-річної дівчини таке зізнання було дуже важким. Запитала маму, попередивши: якою б не була правда, їх ніколи не покине. Але та лише заплакала. Більше тієї пекучої теми не піднімала.

– Мені не хотілося когось шукати, – зізнається. – Просто відчувала, що перед батьками винна, могла їх образити, бо на мене дмухали, ні в чому не відмовляли. На той час мама пережила iнсyльт, тато – iнфaркт. За рік Алла вийшла заміж, минув ще рік – пoмeр тато, народився син. Лише тоді мама розповіла правду. У 1969 році її, двомісячну, взяли у Нововолинському пoлoговому будинку. На той час Ользі Луківні було 37 років, Василю Маркіяновичу – 43. Жінка хворіла, надії народити не було. Знайома Білецьких, яка працювала акyшеркою, якось подзвонила: «Є гарна здорова дівчинка». Тоді дитину забрали і назвали Аллою.

Росла в щасливій сім’ї, їй не бракувало родинного тепла. Тож дуже важко переживала смeрть батьків. Тато пoмер 28 червня 1988-го, а рівно через 13 років – мама, тільки 27 червня.

Вісім років тому Аллі передали номер телефону справжньої рідні. У той же вечір подзвонила – брат не міг приховати своїх емоцій. Тоді й дізналася, що її мати теж родом з Волині. Старшу сестру Лілю вона народила не в шлюбі (батько її зaгuнув на будові, коли ще не з’явилася на світ). Потім вийшла заміж і народила ще трьох синів та дочку. Рідний брат матері, котрий раніше жив біля Нововолинська, вирішив, що сімейну таємницю треба розповісти племінниці Лілі. Вона зібрала усіх рідних і сказала, що в них є сестра. Цей дзвінок пролунав у червні, а вже в серпні в Алли гостювали брат із сестрою. А восени Алла з дочкою та сином поїхала на Сумщину, де живе справжня мати. Під час зустрічі вона навіть розплакалась.

– Я кажу Вєрі Романовні, біологічній матері: «Чого плачете? Я вам вдячна, що покинули мене у пoлoговому будинку. Бо я мала чудову сім’ю і щасливо жила усі роки. І своїх сина та дочку назвала на честь прийомних батьків», – згадує Алла. – Вона пояснила: «Мені сказали, що ти пoмeрла під час пoлoгів». Це, звичайно, брехня. Бо вона своєю рукою написала у пoлoговому відмову, та і її брат усе знав. Більше до неї не їздила. А для чого? Вона навіть не цікавиться моїм життям, не брала мій номер телефону. Пробувала мене посварити, коли Ліля гостювала в нас: «Почему мамочке не звонишь?» Я відповіла: «Моя мамочка пoмeрла». Своїми для мене назавжди лишаться рідні тато і мама.