У Дрогобичі Львівської області протоієрей УПЦ МП вивіз їх храму абсолютно все і залишив голі стіни. Влада Дрогобича прийняла рішення храм забрати у МП і передати священнослужителям ПЦУ і після – будівля храму і територія були опечатані.

Деталі розповіли у виданні Varta.

У Дрогобичі Львівська обласна комісія на чолі з мером Тарасом Кучмою оголосила храм УПЦ преподобного Іова Почаївського власністю громади та опечатала його для передачі ПЦУ. Храм був побудований на міській землі, але церковна громада не зареєструвала на нього право власності, а значить – будівля і територія належать місту.

Настоятелем громади був протоієрей Микола Мандзюк, який ставився до Московського Патріархату і навіть має церковний орден РПЦ. За словами мешканцям Дрогобича, свої служби він проводив російською мовою. Один з його синів служить священником у храмі Москви.

27 травня в церкві Іова Почаївського зібралися парафіяни на першу молитву українською мовою – вже зі священником ПЦУ. І виявилося, що в храмі залишилися голі стіни.

У храмі немає іконостасів, вивезено абсолютну більшість ікон і церковних атрибутів, з території храму зникли дзвони. А з двох будівель на території церкви зрізали навіть хрести.

Храм знаходився після опечатування під охороною, а значить, всі цінні речі були вивезені ще до моменту прийняття комісією рішення та опечатування церкви.

У цій церкві зберігалися святині та мощі святих: частка Чесного і Животворящого Хреста Господнього, святі мощі Тихона московського, Митрополита Київського і Галицького Володимира, Феодосія Чернігівського, Іова Почаївського, Лаврентія Чернігівського. Чи залишилися святині в храмі – невідомо.

Як виглядав храм раніше:

Що відомо про протоієрея Миколу Мандзюка
Він народився в Мурманській області, в дитинстві переїхав з батьками у Львівську область, закінчив там школу. Служив у Радянській Армії. У 1979 році вступив до Московської духовної семінарії. У 1982 році був висвячений у диякона, а потім у священника.

У 1982 році отримав розподіл у Львівську область і призначений настоятелем церкви святого Архистратига Михаїла під Дрогобичем. У 1992 році почав будує храм Іова Почаївського.

Має церковні ордени: рівноапостольного князя Володимира II ступеня (УПЦ), преподобного Нестора Літописця (УПЦ), преподобного Сергія Радонезького II ступеня (РПЦ). Син служить священником у Москві.

Вісник: Наталія КРАВЧУК, Хмельницька область.

Священик заради коханки відмовився від дітей і… церкви. Якщо у вашому житті сталася подібна драма і ви хочете «висповідатися» на сторінках газети, напишіть нам. Небо зранку насупилося, з темних хмар хлинуло рясним літнім дощем. У такт грозовій мелодії забили й церковні дзвони – кликали людей до храму. Здавалося, вони не співали, як завжди, а чомусь теж плакали, як і небеса. Отець Сергій неквапом перевдягався, хоч у церкві вже було людно. Він наче зумисне розтягував кожну мить, щоб насолодитися нею. Але в його очах виднівся невимовний сум. «Щось у батюшки сталося…» – перешіптувалися жіночки. Вони висували різні версії, але про те, що ж трапилося насправді, ніхто і подумати не міг.

Спoкуса сусіднього села

Сьогодні йому нестерпно важко. Всю ніч снилась Ольга. Як у житті, була усміхнена, у легкому платтячку, що ледве прикривало сiдниці. Хотілося ще і ще торкатися її колін, пестити волосся. Та тільки простягнув до дівчини руку – вона вмить спохмурніла. Обличчя налилося нeнавистю. Від того, що Оля прокричала, прокинувся: «Останнє китайське попередження: або я, або вони!»

Зірвався з ліжка, побіг у кухню, аби вмити спітніле чоло. «А якщо справді Оля не жартувала? – крутилося в голові. – Я без неї не зможу жити». Важкі думки снували одна за одною. Згадував, як у семінарії познайомився з Анною. Хороша така була дівчина, ніжна, ще й закохалася в нього по самі вуха – барвінком стелилася коло ніг. Мати й напосіла: «Буде тобі гарна жінка. Та й парафію швидше дадуть». Чи думав тоді, зовсім юний, що не раз каятиметься через свій вибір? Бо серце так і не відгукнулося на її любов. Одне за одним народилося двійко малюків – донька та син, дружина забула, як це доглядати за собою, щоб бути привабливою й спокусливою для нього. А йому ж хотілось, як і кожному мужчині (а хіба ж священик не людина?) чогось цікавішого, гострішого… Тримався, як міг, а коли стукнуло сорок, таки не встояв й упав у грiх

Оля ввірвалася в його життя, як сонячний промінчик, що сміливо пробився крізь хмару. Такого ні разу не відчував. Коли побачив її вперше у храмі (дівчина приїхала до бабусі в гості), аж душа заспівала. Всю службу не зводив з неї очей. А тут ще й вона в кінці підійшла, попросила її благословити на добрий початок навчального року.

– Як вас звати? – перепитав.

– Оля, – відповіла вона, покірно опускаючи додолу очі та схиляючи голову.

– Ольга, – поправив її, благословив і запросив приходити до храму частіше.

Каявся – і знову грішив

Відтоді шукав її очима щонеділі. Та Оля вчилася в університеті, тож приїжджала в село не так часто, як би йому хотілось. Але коли переступала поріг церкви, йому здавалося, що ось воно – світло його життя. Каявся через грішні думки, але вони зринали знову і знову.

Якось до батюшки підійшла Олина бабуся:

– Благословіть запитати.

– Питайте.

– Моя внучка Олічка має дуже гарний голос. Можна, щоб вона з пєвчими попробувала співати? Якраз у неї з’явилося більше часу, бо отримала диплом.

– А чого ж ні? – аж засяяв. – І матушці Анні буде підпора.

Відтоді став бачити Олю дуже часто. Треба розучити нові піснеспіви – не дзвонив, аби приїхала, а сам віз в інше село. Згодом почав помічати й те, що дівчина до нього небайдужа, бiсики пускає. Одного разу не втримався, ляснув її по сiдниці, – ні слова не сказала проти. Іншого, ніби жартуючи, притулився до грyдей. Знову змовчала. А якось увечері, коли поряд нікого не було, Оля сама його поцілувала. Що тоді відчув – лише одному Господу було відомо…

Каявся – та щоразу впадав у стрaшніший грiх. Не втримався й опинився в Олі у лiжку. Тоді забував, хто він і для чого на світі живе. Хотілося, щоб ті миті продовжувалися вічно.

Кохaнці добре таїлися, тривав той сoром понад рік. Врешті Анна стала пі­дозрювати, що її батюшка не «святий».

– Я сказала Олі, щоб більше співати не приходила, – якось так уїдливо перед сном повідомила чоловікові.

– А це не тобі вирішувати! – роздратовано відповів їй Сергій. – Моя церква, і співати буде той, кому я скажу.

– Що, жижки тремтять? – запитала й відвернулася.

Їй було боляче до сліз.

Але Оля справді не прийшла ні наступної неділі, ні пізніше. Анна сподівалася, що нарешті в сім’ї буде лад. Та де там! Чоловіка ніби підмінили. Він ходив сердитий, постійно на всіх бурчав, став відмовляти людям у вінчанні, хрестинах, похoроні, посилаючись на погане самопочуття. Йому справді було недобре. Він їздив до Олі, і та поставила ультиматум, що більше ховатися не збирається: якщо хоче бути з нею, має робити вибір.

Остання служба

Минуло ще кілька місяців. Старша донька Сергія та Анни привела в дім для знайомства з батьками хлопця. Невдовзі відбулися заручини. Батькові було не дуже приємно від того, що його дочка при надії, а ще не заміжня, але скандал із цього приводу не робив. Він бачив, як та сама переживає.

– Тату, не сердься, благаю, – просила вона. – Я дуже хочу, щоб ти нас вінчав.

Він кивнув головою, хоч на душі було зовсім не святково. Дивився на юних закоханих, як вони крадькома обіймаються і цілуються, якими повними любові очима дивляться один на одного. І в голові знову зринула Ольга – її стрункі ноги, куца сукенка й волосся із запахом духмяних трав.

…Хлинув рясний літній дощ. Отець Сергій збирався на службу до храму. Він твердо вирішив: служить тут востаннє. В машині вже лежала зібрана сумка, в яку вклав кілька сорочок та штанів.

Проповідь затягнулася. Священику хотілося з людьми поговорити ще і ще, але треба було сказати найголовніше:

– Сьогодні ми в останній раз зібралися разом. У наступну неділю до вас прийде інший батюшка. Якщо можете – простіть мене…

Він поклав на стіл ключі від церкви і пішов. А люди, отетерівши від несподіванки, не знали, жартує чи каже правду. Та коли Анна зізналася, що чоловік подав на розлучення, всі все зрозуміли. І навіть благання доньки, яка прийшла до татової коханки просити таки підвести її під вінець, нічого не змінили – батько на весілля до дитини не з’явився.

Не виправдовуємо і не засуджуємо нікого з героїв – безгрішних людей немає, усіх розсудить Господь.

З етичних міркувань ми змінили імена героїв та перенесли події в іншу область.