Державне свято Радянського Союзу, яке щорічно відзначається 9 травня на згадку про переможне завершення Великої Вітчизняної війни радянського народу проти німецько-фашистських загарбників.

Ще маємо нагоду почути про тодішні події з вуст учасників війни. Журналісти слухали спогади 40-х років Барана Володимира Львовича. ТРК “Вежа” відтворила ті часи у світлинах, порівнюючи фото із часів Другої світової війни та сучасності.

– Розкажіть як ви зустріли війну?

– Події війни я собі розділяю на три етапи: перші «совіти», фашисти та другі «совіти». Всі ці періоди мали свої характерні ознаки, і були насичені різними  подіями. Розкажу, як ми зустрілися із своїми визволителями. Тоді їх називали першими «совітами».

– Ми жили у підвальній частині будинку з батьком, мамою, братом та сестрою на вулиці Ровера 9А. Батько винаймав будинок у Барона Ромашкана. Цей Барон був дуже заможною людиною, мав власну резиденцію із п’яти будинків, за якими глядів дворецький. Барону цих будиночків було забагато, тому деякі він здавав. Біля нас був парк, через який я ходив до школи по вулиці Матейки, це була одна з найкращих польських шкіл. Ще не було ніяких воєнних дій, та у повітрі вже витало щось дивне, вже було відчутно – щось не гаразд. Місто Станіслав було тихе і спокійне. Почали з’являтися польські листівки із написом «Бий жида в ніс, поки звідти юшка не потече». Це вже свідчило про настрої агресії та протесту.

– На розі вулиці Матейки і Чорновола у подвір’ї була пекарня Ліндлера. Там пекли смачні хлібобулочні вироби. Та якось перед війною, десь за два місяці, під ранок ввірвалися антисеміти у пекарню і смолою облили підготовлені до продажу пшеничні продукти. А у приміщення пекарні кинули гранату. Така подія була першим дзвіночком.

– Одного дня пішли танкетки. У вантажних машинах везли спарені кулемети, а за ними йшла піхота. Вони вразили нас. Польська армія, особливо сержанти та офіцери любили шик: напрасовані, підтягнуті, напарфумовані. Перші хто проходили повз діток, які спостерігали за піхотою, давали у руки їм цукерки, а старшим папіроски. Та потім задні колони забирали те все з рук. Це і було таке перше знайомство.

– Пам’ятні роки перших «совітів». У магазинах почали з’являтися вінігрети, тюлька, білий, як сонце, хліб. Інколи звечора треба було ставати у чергу, щоб придбати щось зрання.

– Ми жили на вулиці Голоховського, сучасна назва – Чорновола. Там, за стадіоном є така вуличка, яка раніше називалася «Pod opieką Boga», у перекладі із польської – «Під опікою Божою». Я на собі відчув цю опіку Бога. У неділю німці почали бомбити місто. Вони прилітали із Заходу і звертали направо. Бомбардувальники із характерним ревом мотору, один тільки звук викликав паніку у людей, і страх перед тим, що трапиться. Ми теж це почули. Я виліз на підвіконня, щоб подивитися куди ті літаки прямують. Я побачив, що вони наростали. Відразу це злилося із вибухами, вони стали наближатися. Від тієї стряски, яка була у результаті вибуху бомб, від ударної хвилі мене скинуло з поверху, і я впав донизу. Трішки подряпався від уламків скла. Пізніше на тому місці я виявив дірки від осколків, вони були немов маком насіяні. Якби я не впав від ударної сили, то ви б не мали можливості зі мною говорити про ті часи.

Мабуть ця фотографія виконана ще зі старого моста. Тому, що цей міст, який зараз прямо веде через залізнодорожне полотно, на Тисменицю, був споруджений десь у 70-х, 80-х роках. Від вулиці Залізничної було розгалуження вправо і через 150 метрів там був залізний міст. По ньому рухався весь транспорт.

Звідси починається Бельведерська вулиця. За «совітів», як місцеві звикли говорити, раніше вона називалася Московська. Тут був будинок, який знесли, тому що з-заду нього, у напрямку базару, були вже старі будинки непридатні для життя. Тут, на розі (праворуч) жив колись брат мого батька –  Володимир. Я до нього частенько приходив у гості. Він помер у 1943 році. Для того, щоб відновити пам’ять про нього, я знайшов підтвердження його смерті, і зараз його ім’я викарбовано на гранітній таблиці героїв внизу.

Фото зроблено в часи окупації німцями. Гадаю, на фото люди, які мали відношення до якихось громадських справ. Ліворуч знаходиться пошта. За німців там був сквер. На тій вулиці, що за фонтаном, не знаю з якою метою, але був викопаний великий прямокутний широкий рів. Мова йшла про те, що вони планували туди запустити воду, щоб була водойма для пожежників. Я говорив з архітекторами і вони навіть не знали про те, бо він був не довго. А нижче вулиці Бельведерської, було єврейське Гето.

Цей будинок є і досі. По моєму, цей будинок зараз межує із вулицею Січових Стрільців. Ця вуличка тягнеться повз сквер, де були водойми зроблені німцями. Ця площа тягнулася до завершення частини пошти. Скоріше за все символи, які на будинку, це атрибутика СС «Галичини». На цій площі відбувалися багатолюдні демонстрації.

Фото зроблено у час окупації німців. Це видно по символіці, свастиці і багатолюдності. Багатолюдні не тому, що так станіславцям симпатизували ті заходи, які влаштовували німці, але вони були під пильним оком відповідних людей, які контролювали, щоб заходи були масовими, своєю присутністю демонстрували ствердження тих заходів.

На цій площі фотографи влаштовували собі розвагу. На великій фанері зображені гуцули та гуцулки з отворами для облич і всі бажаючі підходили туди і забавлялись, робили світлини. Я пам’ятаю їх на тому місці. Ця світлина нагадала мені ті часи. 

Це фото мене дуже зацікавило, бо у минулому я мотоцикліст. Я кандидат майстрів спорту по мотоспорту і суддя республіканської категорії. Це дуже гарні старі мотоцикли. Можливо ця фотографія виконана ще до війни. Думаю світлина пов’язана з якимсь мотопробігом. Можливо це агітаційний захід. Сьогодні такі мотоцикли мали б хорошу цінність. Дуже дорогі мотоцикли. Вони були на озброєнні німецької армії.

Зображено багато німецьких офіцерів. Видніє будинок готелю «Спартак». Вулиця Січових Стрільців. Бачу будинок Гаубенштока. Мало хто пам’ятає, бо це було до 39 року. На даху була набудована така конструкція, де у літню пору було людно, там пили каву, дехто пиво. Там ще виготовляли найсмачніші м’ясні делікатеси у місті. Бачите, у фашистських офіцерів на грудях акуратно викладені комірці, це генеральські конструкції.

Ратуша у такому конструктивному стилі. Вона ж декілька разів змінювала свій вигляд. В час окупації німцями Станіслава вони хотіли знищити Ратушу, через те, що якщо дивитися на Ратушу зверху, то відгалуження споруди нагадували єврейську зірку Давида. Вони підривали динамітом ту сторону, яка направлена на колишній Вірменський костел. Я сам ходив на те дивитися. Було видно різні прути, конструкції, залізобетон. Одного разу я бачив, як вони намагалися навіть розрізати ті прути електрозваркою. Але події війни завадили руйнуванню. І на щастя, бо залишилася дуже цікава споруда. На задньому плані ми бачимо Вірменську церкву , і видніє єврейська синагога, вона мала такі вежі по кутам, які були знесені німцями. Вони хотіли знести той будинок. Пам’ятно було те, коли німці розстріляли молодих патріотів, тому та вулиця зараз називається Страчених.

Навколо Ратуші у часи перших «совітів» відбувалися ярмарки. Там можна було придбати твори мистецтва, годинники, скульптури та багато антикваріату. Навпроти Ратуші, біля аптеки, на тій площі якщо придивитися можна побачити намічені контури фундаментів, там були жидівські будинки. Німці їх знесли. І не тільки там. Цілий жидівський квартал був знесений навпроти залізнодорожнього вокзалу.

Це не важкий танк, це – танкетка. Бачу німецький символ. Я не раз бував там. Раніше це був Парафіяльний польський костел. Я пам’ятаю, коли він ще був діючий, до 1939 року. Тут похоронені чимало осіб з родини Потоцьких. Всередині був надзвичайно пишний декор інтер’єру. Бархат, скульптури – все у стилі бароко. Здається там був орган. Десь у 1943, або у 1944 році до Станіслава увірвалися п’ять танків, на вулицю Дадугіна.

На місці цього постаменту сьогодні розміщений пам’ятник Міцкевичу. Цей пам’ятник виконаний скульптором в Кракові. Пам’ятаю тоді преса писала, що шкода, що такий пам’ятник буде у Станіславі, а не у Кракові. Він був встановлений наприкінці Першої Світової. Зроблений із мармурової крихти. Якось на нього накинули мотузки, зірвали його і побили. Я знаю про це, бо пам’ятаю, як тоді він пошкоджений знаходився у подвір’ї Товариства художників. Це було в кінці Першої Світової. Не знаю кому це було потрібно. Пізніше той постамент вдосконалили. На мою думку, пам’ятник Міцкевичу – це кращий скульптурний твір, який є у нашій області. Надзвичайно вдало модельована фігура, обличчя, відчувається у ньому суть поета, котрого любили і поважали.

Це Божниця. Вулиця Страчених. Раніше тут був двохповерховий будинок. Я був членом одного товариства, і в цьому приміщенні ми збирались. Пізніше його знесли. Ці будинки, які видніють збоку, після Першої Світової війни були пошкоджені. Справа у тому, що такі споруди з вежами, з дзвіницями в часи війни використовувалися військовими, як спостережливі пункти. Звідти добре можна було спостерігати за противником. Тому їх намагалися знешкодити артилерійським вогнем в першу чергу.