“Батько, колишній січовий стрілець, казав нам з братом, хлопці, вам Україну ніхто не принесе до хати, треба її кров’ю здобувати”, – розповідає 95-ти річний Голова станиці Галицького братства вояків УД УНА “Галичина” Михайло Мулик.

“У 1944-му році служив радистом при штабі дивізії. На фронт міг не їхати, бо мене призначили вишколювати рекрутів, але я відмовився. Під час битви під Бродами спочатку був далеко від бойових дій, а коли вже проривалися з оточення то треба було брати до рук зброю. Хоча військового досвіду я не мав, моїм завданням було тільки добре знати азбуку морзе.”

За словами Михайла, після того як основні бої вже пройшли, більшовики думали що у німецьких окопах уже всіх перебили, тож спокійно марширували прямо на них.

“Ми з товаришем Михайлом Червінським поклялися що живими не здаємось. Пам’ятаю, як біля мене офіцер застрелився щоб в полон не попасти. Я почав гукати Михайла, він не відповідав, думав його вже також немає в живих. Я був весь мокрий, дістав спеціально заготовлений патрон з черевика і сам приготувався. Раптом чую він кричить мені, – “Місько, відходь, я прикрию!”. В нього був кулемет а в мене карабін. Як пустив чергу зі скоростріла, то поклав їх. Він уже мав практику, до того воював із більшовицькими партизанами.”

 

“Після цього ми тікали 5 кілометрів через болота під Бродами. Коли зупинились біля водойми я був такий втомлений що як присів напитися так і заснув біля води, бо не спав кілька ночей. Місько пішов у розвідку, але вчасно повернувся і розбудив мене, бо я ледь не втопився. Треба було знайти щось поїсти, бо не їли уже 2 дні. Кулемет повісили на гілці в лісі а самі пішли до хутора і заховалися в стодолі у одного газди. Коли наступного ранку прокинулися, нас чекало повне подвір’я більшовиків. Той газда розказував їм, що в селі були бандити. А ми у нього навіть вишень з дерева не їли, щоб не залишати слідів, лише води випили з криниці. Коли червоноармійці залишили подвір’я, газда прийшов до нас, і велів щоб ми забиралися геть. Боявся шо через нас його розстріляють. Ми просили бодай шматок хліба та щоб дав перебути до вечора, але в результаті він таки здав нас.”

Хоча, як згадує Михайло, зазвичай місцеві жителі радо допомагали дивізійникам, приносили харчі на позиції, пускали додому переночувати.

“Большевики позривали з нас все коштовне навіть годинники. А один лейтенант стояв осторонь, не чіпав нас. Міська, який був в камуфляжному костюмі прийняли за розвідника і хотіли розстріляти. Але цей лейтенант заступився, як виявилося, він був родом з Києва. Згодом, коли він нас вів по дорозі дав нам бритву і сказав шоб ми трохи позрізали собі холявки в черевиках, бо вони були хороші і їх у нас могли відібрати. Тоді б ми залишилися босі.”

“Коли нас привели на збірний пункт полонених, який розташовувався на місці теперішнього цвинтаря у місті Золочів там було багато поранених наших і німців. Ніхто ними не опікувався, по поранених повзали мухи. Багато офіцерів і справді були босі, з них позтягали чоботи. За той час шо нас там тримали, ми не мали навіть посуду з якого їсти, та й годували такою зупою, мов помиї. Коли дивізійники під Бродами брали радянських полонених то деякі з них самі просилися щоб їх забрали з собою в німецький тил, боялись що свої ж розстріляють за зраду.”

Згодом, під час допитів на Луб’янці в Москві Михайла тримали в камері з кримінальними бандитами, на добу давали 350 г хліба, важив він тоді 47 кг.

“Спали на підлозі сидячи, бо камера була набита вщент, заїдали воші. Думав, скоріше б вже мене відправили десь в Сибір. Зрештою, засудили на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав.

 

“Каторгу відбував в Московській області на вугільних шахтах, а згодом в Республіці Комі. Коли в кінці 50-х повернувся в Україну, мама хворіла, батька заарештували. Мене ніде приписувати не хотіли і на роботу не брали. Навіть санітаром в психлікарні не міг влаштуватись. Мої давні колеги, які стали членами партії, старалися зі мною взагалі не говорити.”